?

Log in

kasumi_sumire
kasumi_sumire
.............. ..........
Back Viewing 0 - 10  

не знаю, что бы могла отдать за маленький миленький автоматик калашникова. есть минимально две кандидатурки. а дальше - пусть оно всё конём...




***

… так давно – ще титани гойдали колиску міфам
і вулкани вивчали скакалку кори та магми,
й сарана марсіанська у ковпаках халіфів
натирала до блиску веселками-рушниками

астероїдні кулі, – вона говорила байки
і бувальщини, терлася муркотом до драконів…


даліCollapse )

о віддзеркалена шкіро кортить тобі в небо де пахне світлом
о затамоване дихання темряви глибше падай щоб вище чути
як у небесних печерах вогонь зігріває підземний камінь
ти пам’ятаєш як нас не було? ти пам’ятаєш – було? –

і люстра була – птах що дзьоб йому нами засклили нами
і вікна були – розверстими швами на оці пророка втіхи
і білі сходинки до неба проклятих відкривалися нам забутим
землею і небом
водою і лісом
і звіром що прийде завтра

лизькати сонця пір’їни із наших вуст із іржею втоми
їсти дзвінкі маракаси пульсів що б’ють у зап’ястя ранку
вити у вуха нам – морем і лісом і листям і вітром й нами
вити зливатися віття фіранок залити вогнем із звуку

тиші такої що тільки навшпиньках по білих сходинках ходить
темним двотінним хвостом за нами
темним без-тіні хвостом за нами
темним сувоєм нас за нами
ходить щоб ми ще вище
вийшли із вікон шкіри…



в поле небесне затемнене вітром маків розкритих наче
двері у сонце
у поле небесне затемнене криком теплих
вогких волошок у танці вітру в полі небеснім де ми
гості некликані
прохані
змучені
вивчені майж’ на пам’ять

тим що не бачить нас – носить в долонях крутить за подих вертить
носить в долонях нас тре об зап’ястя ранку що прийде потім
і не побачить нас – очі засклить йому люстра підземна птаха
і не торкне нас а всядеться поряд і слухати шепіт поля
буде вслухатися в шепіт небесного поля де маки плавлять
сонце й волошки танцюють неначе гноми й лапають вітер
вікна розверстими швами очей вдивляються в нас а нас вже
майже нема лиш вода сходинкам білим буль-буль-белькоче

й звірі невидимі на таємницю вуха вострять і мліють
труться об сонячне пір’я і тишу носом у бік штовхають
й нюхають ранок що пахне нами вітром і полем й лісом…
птаха скляна розчиняється
в дзьобі ми
птаха скляна розчиняється
в дзьобі ми
птахо скляна розчиняємось
в дзьобі ми
може нас вже немає…

… темрява згубна гладить живіт у ранах.
Темрява миє ноги сумні у лезах
капців порожніх. Стогнуть кутки гортанно.
Снів капітани, дивакуваті бевзі,

весла трухляві мастять золою з люльок,
щоб не впустити спогадів про медузні
ночі, коли ми на безнадійність дули,
наче на воду, і тисли ту воду в русло

річки-піщанки – з оцту, вогню та слини
змій, саламандр, скорпіонів… Скоринки скельок,
листя сухе й веселки нам гріли спини.
Хтиві кущі піднімали пелюстки й келих –

за неминущість течій, обіймів, рухів,
за капітанів снів з однаковим зужмом
жахів холодних. Ми засинали в другій,
як засинають смерчі над тілом суші,

як засинають вина на денці збігів
ліній печалей в долонях досвітніх монстрів, –
знаючи, як це страшно – лишатись дихань,
спільних похміль та млості…

Темрява гладить синці на піщанці: сині
руки тремтять, як бархани – від кроків спеки.
Мертві комахи пестять безвинні стіни.
Стіни пашать, як пекло –

так десь і ми тремтіли – на дотик думки
про «що з нас далі вийде – чи мед, чи оцет»…
Вічне знання прилипало, мов гулька ґумки,
зріло, як голка – в оці
темряви, що їй – байдуже, але тоскно, –
от і синці запещує до безтями…

Хай тобі сняться спогади без матросів,
риби без капітанів!

Хай тобі сниться течія рук, і смерчі
приспаних сварок – лагідних, мов латаття
в озері срібнім!

…мов безпритульні, речі
твої у шафі блукають, шукають течій
й витоків, де на сухій глибині кімнати
ми ще не вміємо заздалегідь все знати…

… ні, це вже не вуста – це підземні пляжі.
Хвилі виносять водорості вечірні.
Хочеш – в каміння тепле, як мушля, ляжеш.
Хочеш – затулиш очі піском-ганчір’ям, –

очі замулиш, очі заносиш, мовби
довге морське рядно, що на піну рветься.
Бачиш? – дельфіни миють блискучі морди
в довгих слідів-цілунків слизькій вервечці.

Рак-що-відлюдник носить химерне місто,
ним накриває – прокинешся де-там-хочеш:
можна із водограю-китаю злізти,
можна вулкан потерти, що спить й регоче,

можна гондоли слів запустити в крихти
мідій-медей у кутиках вуст вологих,
можна замкнутися в брамах, на ключ відкритих,
там, де – годо й годо, і вже більш – нікого….

Душу, мов глек, надщербити, надбити, вмити…
Руки у рани занурити до безтями:
хай з них виходять змії, медузи, видри,
поки вітри гарячі в нічні тамтами,

шкірою хмар народжені, б’ють на тишу,
а не на сполох… Хай з них земне виходить!..
Тільки ще тут ми можемо бути інші –
вільні, немов погода.

Тільки ще тут. В підземних вогненних руслах.
В чорнім камінні. У мушлях пандор глибоких.
Тут не підгледять, як до тебе горнуся,
зорі в масні біноклі.

Тут – тільки теплі риби й скелети буднів.
Водорості пахучі. Вечірня шкіра.
Хвилі приносять темряву. Хвилі будять
вуст до дво-вуст довіру…

… ні, це вже не вуста, бо забило мулом.
Шторм був, і штиль був, шторм був і штиль, і м’ячик
місяця – гульк – і зник… Ми його забули –
пам’ять хитка, шипляча,
наче пісок – на сонці…

Дельфіни сяють.
Сплять рибаки у піні-смолі. Безсвітить.
… ні, не вуста – це з підземного небокраю
хвиля несе спекотно-любовне світло…

Найкраще стається нишком, по-мишачи непомітно.
Вживаєш його, мов з крану – шкідливу і неживу.
А потім приходить тиша, тендітна, як слон – із міді,
із голосом океану, що лиже біду по шву.

Я чую, як сплять сирени в воскових печерах сенсів,
як човен на зябра ріже пластмасові щастя юнг.
І водорості, й мурени, і скрині, й краплини серця
Великої Спеки, й трішки закислих у сон-бою

браслетів скелетів голос занурюють в бік мовчання,
яке накриває, наче чи мачуха, чи межа…
Й тікають, як дим – з волосся, піжами, тарелі, чайник…
Й, мов нутрощі вовкулачі, розчавлене медвежа

плода/помідора/іскри, що гусла, як рід бурштинний,
лежить і стікає криком – німотним, як сморід риб
прамертвих… – а ти це тріскай, як відстань – нічні машини,
що носять не шини – кригу, і п’ють свіжий сік гори…

О тишо, оманно тишо!.. Кричать заводні пінгвіни
на півдні. Туземці глеки випалюють з вуст богів…
А ти мені знов не пишеш (і я тобі – не повинна).
І худне вай-файний легіт на тиші, як на брехні.

Й кити відлітають в серпень – фонтани серпом стинати.
І мідії рти розверсті занурюють в рот зими….
А в крані всихають стебла води, і плодиться натовп
пустельників-тиш – на хресній ході дзиґаря… Й сумні,

по-мишачи тихі кроки слонів, що везуть мовчанку,
в’їдаються в шкіру, наче людина, іржа, діра…
І ти мені знов не пишеш – випрохуй чи чунга-чангуй
напоказ… Повітря плаче. Ганчіркою витира

тамтой океанський шепіт, впокорений і безтямний,
що зносить альтанки наші, як течія – парашут
кульбабки… Прозорий щебет жалів-пеліканів. Таймер
заціпило. В тишу нащось пишу і пишу – вітрами
самотності. На ніч. Натще. Намарно. Пишу й пишу…

вертайся до себе я знаю як можна й не треба
відпущений сокіл сумління прощається – в лови
закритого неба
схід сонця – солом’яний гребінь
над рейном кімнатним – підпалюєш пошепки словом

горить як залізо а ми ж бо давно не залізні
завіси сорочок розп’ято на страсі сорочок
споруда терпіння паде – звук добитої пізи
поглянь хто в кутку там півтемряві п’яти скобоче?

спокуси сидять по-сестринськи і лускають світло
такі непорочні що страшно й порочні що дивно
ти чуєш як стелі вдається за злом голосити?
ти бачиш як дзеркалу в білім здається година

жива наче постать людська біло-пізня за рогом
засмаглої рами що руки здіймає і просить
її полюбити?
спокуси як риси барокко
тиснуть на повіки на руки на рухи на постать

у дзеркалі шкіри хрусткої м’якої як лезо
блискучої так що здається безпечно торкатись
так можна напевне навічно позбутися бездни
упавши навзнак
килими із нагострених ратиць

бісівських корівок у цятках червоних на чорнім
тебе загойдають замучать залижуть судоми
здається ти вдома здається ти дихаєш що не
захочеш вдихнути накриє рядном тебе дно на

пустці убитих сумлінь усміхається висне
напружена нитка бажання упасти повторно
зміїсто залізо залізе за зимні завіси
занедбаних «не» заборони занедбані тонуть

від звуків спокус від сирен від солоного скрику
скрипальки за дзеркалом що витинає багаття
смичком по годиннику
стіни – розхристані ріки
під течію тіней знімають шпалерні халати

і все-все тече і зникає і дзенькає вихор
сліпим горобцем в мертву шибу у вітрянім вальсі
давай я навчу тебе спекатись суму і лиха
віддайся позбудься вертайся до змія піддайся…

тішишся, наче тиша – на сакурі білій. болю
язика вириваєш. встромляєш гербарій втоми –
із мурах і метеликів. блискавки-діви. кролик
неприручений – грім – із дівок вислизає…

хто ми,
як не темна вода, декорація хвиль і злетів
злив, громів, квіток, тварин безіменнодушних?
із дірками від зорячномісячних кулеметів,
із нитками-руками – такими, що крок не зрушиш,

як густе чорне світло не смикне – ліворуч, просто
у заватнені твані знекровлених хмар, у твані
застарілих вершин, де у скелі сидить апостол,
поливаючи ванішем руки, немов тюльпани…

кольорові сади, монохромні фонеми з рота
світу-карлика, чорно-білі фасади, ситцем
у вогні сповиті…
проходять крізь нас народи.
гуркотять крізь нас розплавлені колесниці.

колискові ростуть із нас, як росте суничний
корінець крізь мармур, хрест і наймення… плюскіт
рік у нас купає тихе сухе обличчя.
дитинча із нас за вітром пуска пелюстку,
відщипнувши з кров’ю…

хто ми, в дахах і стінах
мандрівних садів, з павійльонами сліз і всього?
із текучим корінням слідів, – чи нас хто зупинить,
як у небі зійде прозоро-червоний сонях?

блискавки, громи, природа, порода, мармур,
нерухомий кролик-вітер, потерті джинси
баранців небес….
ми – потрібні, прості та марні,
від душі – донизу.

…язика вириваєш болю. гербарій щастя
в білу тишу весняних сакур кладеш, як жертву.
чи то янгол поряд у листі, як білка, шаста,
чи то ти?

чи ще ти
тішиш темну воду ночі плачем? бездушність
безіменну звіра близького на ім’я кличеш?..

потойбіччя спить.
безсмертні вишні та груші
прохолодою тішать час на твоїм обличчі…

…не летять літаки. Мертві жала ковзких ґвинтокрилів.
Босоніжки вгризаються в відстань, розгорнуту вздовж
якорів ув іржі. Течемо без води. Нас убили.
Нас забили цвяхами у пам’ятник, що його дощ

написав то піском, то камінням, то небом, припнутим
до погруддя калюж, що не зносять паперу носів…
Рибаки нас минають на мертвих пустельних верблюдах.
Капітани клянуть нас, керуючи плями масні

нам під ноги і в душу. І душно, і морочно. Храми
Посейдонів руїнять. Капуста морська догнива…
Хто забрав твої Санта-Марії, Берріу і Фрами?
Хто на них сновигає у снах, і прозора халва,

і пекучий імбир з доколумбівських рук острів’янок,
як любов, заповзають у ніздрі і дражнять, як хіть?
І восходить вода, мов зоря, над калічним диваном.
І ввижається хвиля, яку підкорити кортить…

Ми припнуті, як мертвих портів дитинча-піраміди.
Як пустеля – над морем, з йорданськими солями всторч…
Нам не видно вітрів. І вітрам наші скрики не видно.
Горизонт – як пов’язка на очі пісочна… Пророч-

не пророч, а не буде – ні бинтику парусу, спини
на драконовім шнобелі дива, що сіль розсіка…
І вода не надходить – як перша кохана людина.
І човни сновигають хіба на гірких язиках

сміттєзвалищних псів. І домашні моря за фен-шуєм
покриваються пилом. І старості вершник паде
із полиці з часом…
Я – чекаю. А ти – передчуєш? –
як вода надійде, і ми рушим без весел в ніде?..

1

… якщо не рівно - двоє, то як нам
займатися плетінням квітки світла
із темряви, яка, мов океан,
в себе всотала темно-грубі литки
спокус, розрух та рівних з-поміж риб,
на вудку смутку впійманих - за крила?

Ти мовчазним піском відговорив.
Я - говірким пловцем відговорила.

У нас нема ні жмені більше слів
у телефонних присмерках хрущевих.
… які ковзкі тюремні полюси
кімнати, де - і кату, і дощеві,
і сну, і потонулим літакам
є місце - в третім колі, справа, в верхнім
куті, де вже не нас павук ляка
розхристаним прозорим одкровенням
від мороку…

Якщо не рівно - два, -
чи можуть поділитися хлібини
навпіл? Чи нам відпущено дива
у сонячно-пташинім ластовинні,
з веселкою на зламаних хребцях
двобою світла з темрявою - в свічці?

Якщо не рівно - як нам від лиця
відрізати оті нарослі лиця,
що - страшно їх?

Якщо не рівно - то
чи встояти у тьмяній хуртовині
хвилин? Чи вправним порухом ниток
ці три старі нас виплетуть? Чи спинять?

Дво-спинно, дво-притисло, дво-не-дво-
обачно, мов не ми, - в чернечі очі
ромашок ми йдемо. А жовте дно
не знає ще, чи хоче, чи не схоче…

2

Ми такі близькі, що нам не дадуть печеру:
зазбоїть сезам, і сорок наб'ють нам пики…
Лежимо в долонях темного бога червня,
він дощем нас штрика.

Аладдінова лампа ковтає масні образи.
Ризи ночі втрачають зірки у висоток хмизі.
Танцівниці болить вовк-о-вовкова поза "разом".
Танцівниці стопу заплітає сльоза білизни.

Хижі тіні на тлі цунамі настінних зморшок
в пасадоблі пасуть печаль і розверстий норов…
Ліжко виліпить з нас прекрасний надбитий горщик
і поселить у ньому біль, мов крота - у нору,

з оксамитовим тілом, оком, сліпим до світла,
з виповзанням надвечір вгору, до серця - в лампі…
Танцівниця вчиться тремтінням до стелі вити.
Танцівниця вчиться співати - в чотири лапи

із вогнем недомашнім - на два голоси, закуті
у такі скорботи, що жодні ключі не знімуть…

Як сміється дощ! - неначе старий - на кутні!
Як лоскоче біс! - немовби консьєрж із німбом, -

видає аїд, обід та іудний присмак,
загортає в день, пропахлий вином й чужими…
Починаєш небо за кісткою кістка гризти -
разом з димом. Себе вплітаєш в діру між димом

та димком оаз, далеких, як син чи струмінь
магматичних сліз, чи просто - думок навзаєм…
Танцівниця біжить, як щур - із змокрілих трюмів
й ранить ноги в краї господніх сумних мозаїк.

- чи то крам, чи кров…Чи просто - сліди в тарелі,
із якої небо вечеряє нашим пеклом…

Ми такі близькі, що нас за один - застрелять…
Ми такі далекі…

Back Viewing 0 - 10